News

 

Баухаус-Запоріжжя: як переосмислення модерністської архітектури допомагає запоріжцям повернути право на місто

У Запоріжжі туристам зазвичай радять відвідати Хортицю, подивитися на греблю Дніпрогесу і прогулятися центральним проспектом. Проте, якщо трохи звернути з цього проспекту, можна побачити дещо дійсно незвичайне. Район, який має унікальну історичну забудову і чиї квартали тривалий час ніхто не помічав. Допоки декілька ентузіастів не заговорили про схожість між тутешніми будинками та німецьким Баухаусом.

 

У 1919 році німецький архітектор Валтер Ґропіус заснував школу мистецтв Баухаус, яка швидко здобула світове визнання завдяки революційному підходу до дизайну. Головні принципи Баухаусу – функціональність і мінімалізм, поєднання масового виробництва з авторським баченням, естетики – з щоденним вжитком, мистецтва – з соціальним побутуванням. В архітектурі це втілилось в ідею «мінімального житла» – пошук нових форм житлових помешкань, доступних для людей.

В цей же період на відстані 2000 км зароджується фактично нове місто – воно простягається по обидва боки ріки Дніпро. Останні роки школи Баухаус збігаються в часі зі спорудженням Дніпровської гідроелектростанції (ДніпроГЕС), з якого і починається стрімка розбудова Запоріжжя – «міста майбутнього».

Для будівництва Дніпрогес з’їхались тисячі людей – настільки масштабним і амбітним був проєкт. Колишні селяни та військові, робітники з інших міст і навіть країн – всі вони потребували доступного житла. Тож навколо Дніпробуду виростали робітничі селища, спочатку барачного типу – землянки з нарами. Потім з’явилась ідея «Нового Запоріжжя», а одне з робітничих селищ стало експериментальним майданчиком для молодих архітекторів і архітекторок.

 

Вид на промисловий майданчик за будівлями в Соцмісті

 

Шосте селище, або запорізьке Соцмісто – унікальний приклад планування й забудови житлового району в стилі конструктивізму, що набув популярність у 1920-1930 роках. Мова не про окремі будинки, а про цілу громадську інфраструктуру: дитячі садочки та школи, клуби, лікарні, їдальні. Конструктивістська архітектура вирізнялась простими геометричними формами й лаконізмом, жодних зайвих елементів – сама практичність.

Тривав цей експеримент недовго – за сталінських часів архітектори-новатори зустрілися з критикою. Проєкт «Нового», або «Великого Запоріжжя» так і не був реалізований до кінця. Втім, навіть те, що вдалось втілити, сьогодні вражає.

 

Простота і функціональність, лаконізм і геометрія – типові ознаки конструктивізму в архітектурі.

 

Головний спеціаліст із історико-культурного надбання запорізького Департаменту культури і туризму Павло Кравчук вважає, що Соцмісто приголомшує нас масштабом мислення, якого нині не вистачає політичним елітам:

«Добре, що ми відмовилися від тоталітарного мислення. Але ми втратили тенденцію до планового розвитку. Ми живемо миттєвими проєктами, не бачимо нічого за горизонтом двох років. А тоді проєкт реалізовували на десятиліття. І от цього масштабу сприйняття часу та простору нам зараз категорично не вистачає. А Шосте селище – це той пам’ятник, який показує: “Люди, вам потрібно навчитися мислити масштабно, потрібно інакше ставитися до своїх ресурсів”. Тому що Шосте селище – це не лише про розселення. Це про вміння працювати з тканиною міста системно. І ми маємо зараз на це запит».

 

Павло Кравчук. Бічні фасади будинків-пропілей мають цікаві круглі отвори, тоді як головні фасади прикрашені колонадою.

 

Екскурсоводи показують архітектуру Шостого селища давно. Раніше екскурсії проводили здебільшого для туристів – місцевих таке дозвілля не дуже приваблювало. Аж поки виставка про конструктивізм у приватній галереї не об’єднала сотні архітекторів, художників, істориків.

Десять років тому урбаністка Наталія Лобач і галерист Юрій Бараннік зробили виставку про Соцмісто. Фотографії, історії й арт-об’єкти збирали з нуля – завдяки завсідникам галереї.

«Питання не в тому, що ми відкрили Соцмісто. Про нього знали. Ми поставили питання фокусу: як дивитися на цю архітектуру та розповідати про неї, – пояснює Наталія. – Це не просто про “щось радянське”. Це про унікальний досвід, який у нас є і який  ми можемо вивчати».

Виставка викликала ажіотаж серед мистецької спільноти, краєзнавців і містян загалом. Стало очевидно: конструктивістська забудова в Запоріжжі не лише має спільні риси з традицією школи Баухаус й іншими прикладами модерністської архітектури. Вона є унікальною.

 

Наталія Лобач. За нею будівля, якою завершується проспект Соборний у Запоріжжі. У 2006-2019 роках саме тут працювала галерея Юрія Баранніка.

 

«Тут був такий радянський конструктивізм: “Давай, вперед, побудуємо майбутнє!”, – пояснює Наталія Лобач. – А на Західній Україні був функціоналізм, абсолютно без ідеології, модний і практичний... Я нещодавно була в Чернівцях, і там у місцевих не дуже хороше ставлення до подібних будинків, бо це “румунський період”. А в Ужгороді є велика спільнота, яка намагається зберегти архітектуру чеського періоду. Так само у Львові. І ми зробили другу виставку – про те, як порівняти архітектуру, яка зовнішньо схожа, належить до одного часу, але при цьому має суттєві ідеологічні відмінності».

Виставки відкрили пласт питань, що раніше не проговорювалися, навіть у науковому середовищі. Експозиції об’єднали навколо архітектури Соцміста не лише запоріжців, але й фахівців з інших міст і країн:

«На третій виставці ми долучили німецьку сторону. Генеральний консул ФРН Вольфганг Мьосінгер був у захваті від Шостого селища. Сама ж експозиція складалася з двох частин: одна в Запоріжжі, а друга – в Харкові, в Німецькому домі. Були представники і представниці з Німеччини, які говорили: “Ми знаємо цю архітектуру! І це правда Баухаус”. І це не питання того, що хтось у когось подивився, – розповідає Наталія. – Це про те, що архітектори думали та відчували однаково – що в Радянському Союзі, що в Німеччині. Це була одна хвиля – про архітектуру, якою будуть забудовуватися міста майбутнього».

Колишній Клуб-їдальня. На початку 1930-х років тут можна було не лише повечеряти, а й послухати джаз, почитати, поспілкуватись.

 

У Німеччині архітектурні пам’ятки Баухаусу входять до списків світової спадщини ЮНЕСКО. Натомість у Запоріжжі унікальність кварталів Соцміста довго не могли оцінити ні мешканці, ні представники влади. Активісти працювали з людьми, які живуть у будинках Шостого селища: проводили вуличні виставки і толоки, розповідали історію району, знаходили однодумців серед місцевих. Проте спільні листи урбаністів і окремих активних громадян з проханням прибрати величезні рекламні борди з історичних фасадів не знаходили відгуків у міськраді.

Так тривало до 2017 року – до міжнародної конференції, присвяченої збереженню модерністської спадщини в Україні та Німеччині, що об’єднала науковців, представників громадських організацій, органів місцевого самоврядування та бізнесу. Тоді до Запоріжжя приїхали архітектори з Веймарського університету «Баухаус», які разом зі студентами Харківського університету будівництва та архітектури розробили пропозиції щодо збереження модерністських будівель. Крім того, учасники конференції підписали резолюцію, після якої міська влада Запоріжжя нарешті звернула увагу на Соцмісто.

«Стало легше залучати союзників задля збереження Шостого селища. Раніше всі сприймали за цінність лише забудову вздовж центральних магістралей – Соборного проспекту та проспекту Металургів, – згадує Павло Кравчук. – Тому що та забудова “красива”, насичена класичними елементами. А те, що всередині – типова модерністська забудова, – людей не зачіпало. Вони не розуміли, в чому її цінність. На конференції унікальність Шостого селища була документально закріплена в резолюції. І тоді постало питання про те, щоб ми брали на облік не лише будівлі вздовж проспектів, але і всередині кварталу».

Павло Кравчук біля муралу художника Макса Гримма (м. Магдебург) на фасаді музичної школи №3.

 

Після конференції Павло з колегами почали тривалий і важкий процес паспортизації будівель Соцміста. Тривала й німецько-українська співпраця: до сторічного ювілею Баухаусу художник з Магдебурга Макс Гримм створив мурал на фасаді музичної школи – в самому центрі Шостого селища. На стінописі представлені сюжети з футуристичного балету Оскара Шлеммера – художника і хореографа, який викладав у школі Баухаус.

Запорізький конструктивізм став брендом – після десятиліть забуття й занедбаності. Торік відкрився інтерактивний Музей архітектури Запоріжжя, де конструктивізму присвячено окрему залу. А цієї весни спільні зусилля активістів і фахівців з охорони культурної спадщини дали результат – вийшов наказ Міністерства культури про взяття на облік кварталів Шостого селища як містобудівних утворень. «Тепер ніхто з торговельним центром чи іншим дисонуючим об’єктом туди не втрутиться», – пояснює Павло Кравчук значення цього кроку.

Ще один важливий наслідок: мешканці Запоріжжя нарешті відкрили для себе Соцмісто і зацікавились його історією. Тепер на екскурсіях містян більше, ніж туристів.

Будинки-пропілеї зведені вже в 1930-х роках. Виконані за мотивами античної архітектури.

 

ТАК НАРОДЖУЄТЬСЯ ЛЮБОВ

Роман Акбаш проводить екскурсії Запоріжжям щотижня вже десять років. Він був серед тих ентузіастів, які допомогли з експонатами для першої виставки про Соцмісто, – приніс колекцію раритетних фотографій.

«Заходи в галереї Баранніка збагатили мої екскурсії та запустили сніжний ком, – розповідає Роман. – Десять років тому на екскурсії Шостим селищем приходило набагато менше людей. Зараз про Соцмісто пишуть, знімають сюжети провідні медіа. Журнал Forbes у спецвипуску “Красива країна” включив в ТОП об’єктів сучасної архітектури України все Шосте селище… Мені люди телефонували і цікавилися екскурсіями після того, як прочитали цей журнал. До локдауну бувало, що на кожну прогулянку більше ста людей приходили. За моїми підрахунками, вже більше 10 тисяч запоріжців побували на екскурсіях».

Подорожі Шостим селищем з Романом тривають щонайменше три години – немало для порівняно невеликої ділянки міста. Долучаються й місцеві жителі, хоча ще пару років тому вони дивувалися, коли в їхній двір приходила компанія з кількадесят осіб, ще й з мікрофоном. 

Благодійна екскурсія «Бродвеєм». У 1950-х роках, збираючись на прогулянку цією частиною міста, запоріжці вдягали найкраще вбрання.

 

На жаль, не всі мешканці Соцміста ставляться до будівель як до пам’яток архітектури: вигляд фасадів псують кондиціонери, прибудови, химерні балкони.

Під час екскурсії на поріг своєї прибудови, що ховається серед ошатного саду, виходить жінка на милицях. Це Марія Максимівна. Їй 91 рік. 

У 1943-му її, тринадцятирічну дівчинку, забрали з села на завод. За десять років жінка отримала квартиру в Соцмісті й відтоді живе тут. Прибудова з’явилася в 1978-му, коли ще не було ніяких урбаністів і активістів у сучасному розумінні цих слів. Тут затишно: стоїть диванчик і столик, за яким жінка п’є з подружками чай. Марія Максимівна радіє, що біля її будинку проводять екскурсії, а її сад тішить людей.

Чимало прибудов з’явилися вже тоді, коли Шосте селище набуло статусу місцевої архітектурної цінності. Ця практика дедалі частіше викликає осуд – містяни жваво реагують на випадки псування будівель кондиціонерами, вивісками та балконами. Пишуть скарги в соцмережах, позначаючи Романа, Павла, Наталію або Департамент архітектури та містобудування чи комісію з благоустрою. Такі дописи набирають багато поширень і коментарів, тож міській владі доводиться публічно відповідати на скарги і вживати заходів. Бачення унікальності рідного міста вчить запоріжців відповідальності.

У серпні в одному з будинків Шостого селища сталася масштабна пожежа – вибухнули балони з газом, які залишили під час ремонту покрівлі. Десятки сімей опинилися буквально без даху над головою. Щоб допомогти молодій сім’ї медиків з останнього поверху, Роман Акбаш влаштував благодійну прогулянку ділянкою Соцміста, що у 1950-х роках була відома як запорізький «Бродвей». Екскурсія тривала три з половиною години, а її учасники пожертвували більше 12 тисяч гривень для постраждалих.

«Коли люди починають розумітися на цінності Соцміста, це найкраще, що може бути, – пояснює Наталія Лобач. – Тому що працюють не директиви, а внутрішнє розуміння: у нас ця цінність є, і ми можемо нею пишатися».

 

Марія Максимівна живе в Соцмісті вже майже 70 років.

 

Популярність не лише подарувала Соцмісту нових туристів, але й повернула йому визнання і любов, на які воно заслуговує. Тривалий час модерністська архітектура в Запоріжжі руйнувалася через незнання, байдужість і безвідповідальність самих містян. Люди не бачили, чому ці будівлі варті уваги й бережного ставлення. І не вірили, що можуть на щось вплинути – що мають на це право. Дехто й досі лишається невпевненим у цьому. «Не треба проявляти ініціативу. Робіть, як кажуть», – радить на прощання Марія Максимівна з порогу своєї прибудови. Говорить це щиро, за звичкою транслюючи настанови радянських часів. Сьогодні чути їх незвично навіть на тлі стін Соцміста.

Право на місто – це готовність брати участь у міських процесах, бачити цінність простору навколо себе, відповідати не лише за власну оселю. І все більше запоріжців повертає собі це право. А ініціативи одних людей – галереї, виставки, екскурсії, фестивалі – надихають інших і вчать любові до міста.

Репортаж підготували:

Катерина Майборода, Інна Стащук.

Фото: Максим Вохін.

***

У 2021 році Київський Діалог працює у Полтавській, Тернопільській, Волинській, Запорізькій та Вінницькій областях. В рамках рубрики «Репортаж» ми представляємо  цікаві історії розвитку кожної з цих областей. 

Go back