Як Маріуполь зустрічає загрозу повномасштабної війни
Маріуполь розташований на сході України і відомий своїми металургійними заводами. Фото: Віра Процьких
Анна Мурликіна, Маріуполь
У 2014 році Маріуполь переживав час небувалої мобілізації людей. Перед реальною загрозою російської окупації, коли російські танки зупинилися буквально за 10-15 км від міських кордонів, маріупольці зуміли зорганізуватися і протистояти агресії. Створювалися громадські організації та об'єднання, невеликі волонтерські групи та приватні волонтерські ініціативи. Містяни намагалися контролювати ситуацію в місті, коли поліція фактично самоусунулася, будували лінію оборони, рили окопи, допомагали військовим на блокпостах – годували, обували, купували амуніцію. Але чим спокійнішою і контрольованішою ставала ситуація на фронті, тим менше роботи залишалося для волонтерів. Деякі організації, наприклад, «Самооборона Маріуполя» та «Новий Маріуполь», припинили свою роботу, інші, як, наприклад, «Східна Брама», сконцентрувалися на суто мирних справах. Ось за цими мирними заняттями їх і застала нова криза.
З осені минулого року Росія почала нарощувати свої війська на кордоні з Україною. Засоби масової інформації в США та Європі почали публікувати плани масштабного наступу Кремля на Україну.
«Спочатку я зовсім не вірила у таку можливість. Ми вже дуже звикли до нинішньої реальності. Звикли бути готовими до гібридних загроз, провокацій, локальних обстрілів. Важко уявити, що Путін зважиться на відкритий наступ у всіх напрямках. Та й хлопці на передовій казали: у нас поки що спокійно.
Тривожно стало, коли десятки журналістів із усього світу стали приїжджати до Маріуполя. Вони знали, мабуть, більше, ніж ми. І цю інформацію не можна було ігнорувати», – каже Олена Золотарьова.
Олена – волонтер. 2014-го вона була розгублена і налякана так само, як і багато хто в Маріуполі. Людей із проросійськими поглядами та російськими прапорами в руках було на вулицях багато, а тих, хто був за Україну, – взагалі не видно. І тому на якийсь час Олені здавалося, що вона абсолютно одна.
«Ми знаходили однодумців за постами в соцмережах, за якимись коментарями, – згадує Золотарьова. – Хоча ось із Оленою Абрамовою я навіть не пам'ятаю, як і познайомилися. Здається, ми знаємо одне одного все життя».
Олена Золотарьова та Олена Абрамова. Фото: Віра Процьких
Олена Абрамова також волонтерить із 2014-го.
«Я пам'ятаю жах – такий липкий неприємний страх, з яким жила на початку 2014-го. Мені весь час здавалося тоді, що сплю. Що все, що відбувається за вікном - несправжнє, як у кіно. А потім виходиш на вулицю і розумієш, що це ніяке не кіно...
Нині ніякого жаху немає. Чому? Мабуть, бо вже не одна. І є досвід. Я для себе ще 2014-го вирішила, що нікуди з Маріуполя не поїду. Куди мені їхати? Тут мій будинок, робота. Де я зараз знайду роботу? А якщо залишатися – значить боротися. Не думаю, що зможу стріляти, але якщо я хоч чимось зможу бути корисною територіальній обороні – допомагатиму. Хоч борщі варити», – каже Олена Абрамова. Головне питання – а чи знадобиться взагалі територіальна оборона та інші зусилля.
Підприємець та волонтер Дмитро Виходцев не сумнівається, що Путін піде у наступ.
Маріуполь розташований на березі Азовського моря. Фото: Віра Процьких
Діма говорить про це спокійно, якось буденно. Для нього, як і для багатьох в Україні, ці слова давно перестали мати пафосно-книжковий характер. Це просто життя.
І багато хто займається саме розбудовою мирного життя. Бо немає сенсу чекати, коли зникнуть загрози.
«Моя думка – війна, швидше за все, буде, і буде цього року. Росія готова до неї. Санкцій там не бояться і давно підготувалися до них. Наростили свою присутність поблизу кордонів і готові напасти будь-якої миті. А головне – вікно можливостей для військового вирішення українського питання з кожним роком звужується. Через пару років за належного розвитку ТРО (територіальної оборони – авт.) і накачування нашої армії західним озброєнням війна буде неможлива.
Сьогодні військ на кордоні мало для повної окупації (але їм цього не потрібно). А для захоплення Києва та низки стратегічних міст – вистачить. За тотальної переваги в авіації та ракетному озброєнні вони завдадуть ударів по критичній інфраструктурі та захоплять Київ, після чого посадять свою ляльку. Через війну ми отримаємо проросійського правителя зі зруйнованою країною. Це відкине нас на десятиліття та закриє дорогу до ЄС та НАТО», - вважає Дмитро. Але навіть за такої впевненості в невідворотності гіршого сценарію він не має ні паніки, ні тривоги. Одна лише спокійна впевненість та розуміння, що саме треба робити.
«Такі, як ми, вже знають, що робитимуть у разі нападу. Все моє адекватне оточення давно склало план дій. Я – у територіальній обороні. Захищатиму свою країну».
«2014-го ми отримали безцінний скарб, насправді: не просто відчуття Батьківщини, а й справжню свободу. Я не знаю, чи буде повномасштабна війна. Сподіваюсь, що ні. Але в нашій ситуації ми, як ізраїльтяни, маємо завжди бути готовими до того, щоб захищати свою країну. А ті, хто не готовий воювати, мають розуміти, як уберегти себе, і думати, як вони можуть бути корисні Україні», - каже Дмитро Чичера.
Дмитро Чичера, засновник хабу Халабуда. Фото: Віра Процьких
2014-го його організація «Східна брама» активно допомагала фронту. Пізніше, після розбудови армії, переключилася на більш мирне будівництво - успішної країни.
«Успіх України – це успіх кожного її громадянина. Нам не вистачає успішних людей. Бракує знань, досвіду, внутрішньої свободи. Східний регіон – це територія промислових підприємств. Десятиліттями, з покоління до покоління люди працювали на заводах, не замислюючись ні про що. Дуже складно міняти такий стан справ. Тому ми вирішили працювати у цьому напрямі – навчати, допомагати, стимулювати підприємницьку діяльність, мотивувати людей розвивати власний бізнес. Ставати економічно успішними. Так народилася «Халабуда».
У мене якось запитали, а як одним словом ти міг би сказати: навіщо «Халабуда»? І мені на думку спало тільки одне слово – свобода. Бути вільним та незалежним – через реалізацію своїх творчих бажань чи здобуття навичок, через впевненість у підприємницькій та антикорупційній діяльності».
На сьогодні «Халабуда» – єдина у Маріуполі незалежна освітня платформа. Дмитро Чичера впевнений: зараз місія його організації – саме в цьому.
«На даний момент у нас лише ініціативи, пов'язані з розвитком та підтримкою мікробізнесу, творчий розвиток та самореалізація, IT – курси для дітей та дорослих. Армії більше не потрібна наша допомога. І слава Богу. Волонтери допомагають, але точково та вузько. Вже не йдеться про їжу, воду, форму та взуття. Йдеться про більш вузькі завдання, про які зазвичай не пишуть публічно», - говорить він.
Але Дмитро Чичера не сумнівається: якщо виникне потреба у чомусь конкретному – маріупольські активісти зможуть дуже швидко зорганізуватись. Досвід 2014-2015 років найкраще тому підтвердження.
«Думаю, те, що зараз не народжуються нові громадські ініціативи, пов'язані з військовою загрозою, пояснюється саме цим – ніхто поки що не розуміє, що може знадобитися, якщо раптом Путін наважиться, – розмірковує Олена Золотарьова. – Ми добре знаємо, що треба робити у разі гібридних атак. За вісім років такої війни ми навчилися реагувати на виклики. Якщо розпочнеться повномасштабна війна – це буде зовсім інша війна. Можливо, що Путіну навіть не доведеться переходити кордон. Він може почати руйнувати наші міста реактивною артилерією зі своєї території. Як поведуться люди, коли бомбитимуть їх дома, мерію, енергомережі? Якщо не буде світла, газу Інтернету? Чи треба допомагати місту, чи йти в тероборону, чи краще проукраїнським активістам взагалі покинути Маріуполь, щоб військовим ще й нас не довелося б рятувати? Цього розуміння немає».
Вуличний плакат у Маріуполі: «Бути різними – бути сильними». Фото: Віра Процьких
Невизначеність, звісно, заважає. Місто демонстративно не веде жодної підготовки до можливих наступальних операцій Кремля. І це викликає багато запитань у тих, хто уважно стежить за новинами у ЗМІ.
На січневій сесії Маріупольської міської ради депутат, волонтер та представник Мальтійської служби допомоги Катерина Сухомлінова порушувала цю проблему.
«Відкрита війна може розпочатися ніколи, а може розпочатися завтра. І люди стануть бігти до влади – до дільничних, голів ОСББ і будуть кричати, ставити питання, де їм рятуватися, що робити. А відповіді ні в кого немає», - говорила вона.
Влада, звичайно, стверджує, що все в них є. Просто вони нікому нічого не розповідають, щоби не сіяти паніку.
«Та до чого тут паніка, - гаряче заперечує керівник одного з маріупольських ОСББ Кирило Вишняков. – Якщо почнуться обстріли – люди будуть бігти до мене та казати: відкрий підвал. А я не знаю, чи можна взагалі ховатися в цьому підвалі, чи нас усіх там завалить бетоном. Я не знаю відповіді на своє запитання. А було б непогано, щоби знав».
На сьогоднішній день у Маріуполі налічується 130 бомбосховищ. Проте, за словами Катерини Сухомлінової, відремонтовано лише п'ять із них. Ніхто не прораховував, скільки людей може вміститися в кожному сховищі. Нема аптечок, запасу води на випадок, якщо людям доведеться перебувати там довго.
Катерина Сухомлинова під час навчання з надання першої медичної допомоги. Фото: Віра Процьких
«Я говорила про це ще рік тому на засіданні колегії у Нацполіції. Усі погоджувалися, але ніхто нічого не робив. Хоча, з іншого боку, досвід Східного показав, що можливо, набагато важливіше за підготовку бомбосховищ навчити людей елементарним речам – як накласти джгут, зупинити кров. Знання з порятунку життя можуть виявитися ціннішими. Але й тут усе робиться винятково силами волонтерських, громадських організацій».
Катерина каже гаряче, емоційно. Ця тема для неї, що називається, про наболіле. Як представник Мальтійської служби допомоги вона вже кілька років на волонтерських засадах навчає людей прийомів та правил порятунку життя.
Останнім часом попит на ці заняття дуже зріс. У мене набрано груп на весь лютий. Не впораюся! Вже коліна болять (практична частина навчання проводиться на колінах, оскільки умовно поранена людина лежить на землі – авт.). Потрібні помічники. Ми зараз серед наших учнів шукаємо мотивованих людей, які також зможуть навчати. Ми працювали із рятувальниками, поліцією. Але цього мало".
Пам'ятник загиблим в результаті обстрілів району Східний Маріуполя 24 січня 2015 року. Фото: В. Процьких
«Готуватись до можливих атак Кремля треба завжди, а не коли створюється напруга на кордоні, – вважає Дмитро Чичера. – А у нас влада все паніки боїться. Але паніка виникає не тоді, коли відпрацьовують евакуацію дітей зі школи чи ремонтують бомбосховища. Паніка виникає, коли починають бомбити, а ніхто не знає, ні куди тікати, ні що робити, ні де рятуватися».
Сьогодні у Маріуполі ніхто не панікує. І війна не відчувається. Про неї не говорять у супермаркетах, не обговорюють у маршрутках. Люди живуть своїм мирним життям і вирішують куди важливіші повсякденні питання, ніж тривожна валізка. А десятки і навіть сотні журналістів і політиків марно шукають в очах маріупольців тривогу. Вони намагаються розгледіти сліди війни на вулицях, будинках та обличчях, почути її голос. Хочуть знайти відповідь на запитання: що буде, якщо... І не знаходять.
Сьогодні всі їдуть до Маріуполя, щоб побачити сигнали загрози, що нависає. Але можливо варто їхати до Маріуполя за іншим – за відчуттям спокою та усвідомленням: панікувати не варто, треба готуватися.
Партнери
Донор
