статті

 

Напередодні Нормандського саміту: очікування від Макрона, Меркель та Зеленського

У вступному слові на відкритті 15-ої річної конференції Київського Діалогу Ребекка Гармс говорила про Україну в глобальному політичному контексті. В своїй промові 21-го листопада 2019 року в Києві Ребекка звернула увагу на виклики, що стоять перед Україною сьогодні. Вона чітко сформулювала, чому діалог між ЄС, Німеччиною та Україною сьогодні, шість років після Майдану та напередодні нової зустрічі в Нормандському форматі, є важливим як ніколи. Ребекка Гармс була депутаткою Європарламенту від фракції Зелених/Європейського Вільного Альянсу (2004-2019) та протягом багатьох років здійснює патронаж проєкту Київський Діалог.

 

Починаючи з 2013 року, листопад є для мене особливим місяцем. У ці осінні дні, коли відбувався Вільнюський саміт, я вперше долучилася до Революції гідності в Києві. Коли я несподівано для себе опинилася разом з Русланою, яку знала ще з часів Помаранчевої революції, і з Єгором Соболєвим на імпровізованій сцені біля Монумента Незалежності, звертаючись до людей на площі зі словами про Україну та Європу, про Вільнюський саміт, тоді я і очікувати не могла, що режим Януковича буде повалено у зв’язку з грубим, брутальним насиллям, вчиненим проти людей на Майдані. Ми й не думали, що Володимир Путін, захищаючи власну владу та своє клептократичне оточення, розв’яже неоголошену війну проти України, і що Україні доведеться самій протистояти цьому нападу, і вона зможе вистояти. 

Того вечора, коли Вільнюський саміт завершився для України без Угоди про асоціацію, ми також не гадали, що ЄС попри тиск із боку Путіна залишиться вірним своєму слову й підпише Угоду про асоціацію разом із Петром Порошенком.

Час від часу, згадуючи про ті події шестирічної давності, я думаю, що все ж таки добре, що люди не знають все заздалегідь. Тому що це було чудово – вистояти до кінця!             

Завдяки Майдану Угода з Україною стала реальністю. Не ЄС або США дали відсіч Януковичу та Путіну, захищаючи демократію та свободу. Українці вирішили не коритися силі Януковича та Путіна, а торувати свій шлях геть від путінської імперії разом із ЄС і до ЄС. 

Через 30 років після того, як громадяни Східної Німеччини повалили Берлінський мур, у Німеччині є намагання інтерпретувати це возз’єднання як історію поглинання НДР капіталістичним Заходом. Я вважаю за необхідне знову і знову у весь голос виступати проти такої фальсифікації історії. Думаю, що важливо також говорити про соціальні наслідки, про досягнуте та те, що ще необхідно здобути. Суть путінської пропаганди полягає у знеціненні рухів за демократію та свободу в НДР і Східній Європі. Те, що ця несусвітня кремлівська брехня так поширилася, є великою помилкою, яка наносить значну шкоду скрізь на континенті, де ще триває боротьба за свободу. Не в останню чергу – і в Москві та Мінську.

Президент Зеленський став другим президентом, якому українці більшістю голосів висловили свою довіру після Майдану. Ця кардинальна зміна влади, що відбулася цього літа, пов’язана з великими сподіваннями та надіями на президента та його людей. Цю зміну зумовила втома від корупції, зростаюче бажання миру та все більше невдоволення реалізацією реформ.

Також хочу привітати з 15-ою річною конференцією Київського Діалогу Штефані Шіффер та команди в Берліні та в Україні. Проєкт дуже виріс завдяки підтримці Міністерства закордонних справ Німеччини та німецьких політичних фондів. Нині він ще більше об’єднує Берлін і Німеччину з Україною.

На сьогоднішньому відкритті 15-ої річної конференції Київського Діалогу мене попросили розповісти про розвиток міжнародних подій, які є важливими для майбутнього, про війну та мир в Україні, адже незабаром відбудеться наступна зустріч у Нормандському форматі.

Самотужки президент Зеленський не зможе здійснити бажання щодо досягнення миру, хоча це і була одна з його найголовніших передвиборчих обіцянок. Чи допоможуть йому канцлерка Меркель і президент Макрон? І як?

Коли 9 грудня відбуватиметься Нормандський саміт, слід пам’ятати, що окупація Криму та війна на Донбасі спрямовані проти проєвропейського рішення українців і проти ліберально-демократичної моделі, за яку виступає ЄС.

Крім того, канцлерка Меркель і президент Макрон повинні визнати, що їхня відповідальність по відношенню до України зростає з кожним днем. В той час, коли ми все більше дізнаємося про світ президента Трампа – світ, у якому завжди одна рука миє іншу. Світ, від якого українці звільняються. Добре, що на слуханнях у Вашингтоні можна побачити, як чудові люди на кшталт Марі Йованович, Білла Тейлора та Александра Віндмана виступають за Вашингтон, на який можна було, і думаю, що ще можна буде покластися.

Нагальною вихідною точкою для зустрічі з Путіним у Парижі є запізніле спільне розуміння необхідності більш активної участі європейців у НАТО, серйозна німецько-французька ініціатива щодо PESCO (Постійне структуроване співробітництво з питань безпеки та оборони), спільна стратегія ЄС з питань безпеки в Рамках НАТО як сигнал для Америки, який нам потрібен. Небезпечним знаком було б подальше утворення нових європейських альянсів із Росією Путіна, який відкрито працює на дестабілізацію ЄС, і ще більше – її партнерів. З такими ідеями ми кидаємо напризволяще українців, Східне партнерство та Західні Балкани. Скептичні ідеї щодо НАТО загострюють внутрішню роз’єднаність і послаблюють ЄС.

Великі труднощі, з якими зіштовхнулися європейці стосовно НАТО, а також ті, що знову чітко стали видимими в Сирії після входження Туреччини та виведення частин США, – ці труднощі не стануть меншими, якщо Макрон і Меркель підуть на поступки Путіну в питаннях України.

Недосягнення основних цілей Мінських домовленостей пов’язано з тим, що в Парижі та Берліні також не було політичної волі системно та безперестанно наполягати на дотриманні всіх без винятку узгоджених пунктів – таких, як припинення вогню, відведення іноземних частин і повернення контролю до кордонів із Росією. Кожен із цих кроків має бути здійснений і підтверджений. Проведення виборів у частинах Луганської та Донецької областей за умови російської окупації та російського контролю без доведеного виконання вимог Мінських домовленостей і без українського контролю, підтриманого міжнародною спільнотою, – не той шлях, що вселяє в мене довіру. Яка країна б дозволила б автономію частини своєї території, зайняту злочинцями та бойовиками з Росії, водночас повністю відповідаючи за долю своїх громадян на цій території? А ми ж говоримо не про невелику частину України, а про регіон, у якому живе декілька мільйонів людей. Луганська і Донецька області – не Придністров’я, а територія, більша за деякі країни-члени ЄС.

Президент Зеленський пообіцяв шукати шлях до миру. Багато опитувань і розмов свідчать про те, що більшість українців хочуть цього. І це не диво, адже по-людськи можна зрозуміти, що 6 років війни принесли занадто багато смертей і спустошень, які несе з собою війна. Я добре розумію це бажання. І я теж плакала, коли Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Павло Гриб, Роман Сущенко та інші виходили з літака у Києві. «Інтернат» і «Сірі бджоли», книги Жадана та Куркова, розповідають про жахливі долі дітей і старих людей у цій війні.

Діти, які на початку російської війни проти України пішли в школу, незабаром перейдуть у сьомий клас. Ще два, три роки – і у зоні воєнних дій виросте ціле покоління, оброблене постійною антизахідною російською пропагандою. Що ж стосується літніх людей, то я читала, що минулого тижня в черзі за пенсією померло два пенсіонери, вірогідно – через виснаження.

Я так само, як і багато українців, маю сумніви щодо того, що криється за формулою Штайнмаєра. Але я і надалі вважаю правильною метою намагання припинити бої, вивести російську зброю і саму Росію з України. А односторонні рішення на кшталт будівництва мосту в Станиці Луганській задля невеликого полегшення життя людей в зоні бойових дій є невід’ємними, аби війна не тільки й надалі заморожувалась, а могла бути виграна. Немає справжньої перспективи підтримати бажання українцями миру там, де французький президент і німецька канцлерка на користь власних інтересів із Росією використовують бажання українців, штовхаючи їх до нової неприйнятної угоди. Працююча та надійна німецько-французька вісь і спільне позитивне позиціонування в НАТО є передумовою отримання кращих шансів для української сторони. Але в будь-якому разі українці перед переговорами мають краще знати про те, як вони будуть просуватися далі.

Макрон і Меркель знають, що Путіну не лише відомо про суперечки навколо санкцій – він разом із своїми оплаченими та безоплатними друзями з ЄС розпалює їх. Хоч це і прозвучить банально, але для кращої перспективи досягнення миру в Україні ЄС й надалі повинен консолідовано виступати за санкції. Надання пріоритету економічним інтересам, як це має місце в енергетичних оборудках із Газпромом, лише перекреслює всі санкції, хоча багато хто в Німеччині не хоче про це і чути. «Північний потік - 2» – це стратегічний проєкт Росії, що дозволяє їй розглядати політику санкцій як брехню й сигналізує Путіну, що він не повинен сприймати критику своєї агресивної політики занадто серйозно.

Беззастережне повернення Росії в Парламентську асамблею Ради Європи стало для українців гнітючим знаком. У Парижі Меркель і Макрон можуть продемонструвати свою надійність по відношенню до України. Але найважливішим є те, щоб справедливе, але небеззастережне українське бажання миру не перетворювалося на неприйнятні для України умови, що лише посилює Путіна в його намірах дестабілізувати ситуацію.

Несподівана позиція Макрона проти початку переговорів про вступ Північної Македонії до ЄС також тінню нависла над Нормандським самітом. І хай те, що зробив Макрон і як він це зробив, було несподівано й негарно, і хай для Північної Македонії це доволі погано: Макрон правий, коли говорить, що зараз вже немає сенсу для заспокоєння скептиків казати, що йшлося не про вступ, а про початок переговорів, мовляв, поживемо - побачимо. Але той, хто розпочинає переговори про вступ, має знати, що він має позитивно їх і завершити. Проте потрібну для цього єдність нинішній ЄС гарантувати не може. З’ясувати майбутню політику розширення ЄС вже давно час. Чи не є те, що ми почули з Єлисейського палацу, кінцем політики розширення? Сподіваюся, це – лише кінець одностайності в ЄС, і що все навколо процесу та умов вступу ще буде з’ясовано. Для мене, ясна річ, виконання Угоди про асоціацію, що триває зараз в Україні, є частиною шляху до членства. Тому послідовність узгоджених реформ також є правильним шляхом.

Для подальшого доброго розвитку України слід реалізувати широкомасштабні реформи, що без путінської війни проходили б, звісно, простіше.

Розбудова армії з 2014 року вимагала багато речей, яких не вистачало в інших місцях. Про це не можна забувати при аналізі того, що було досягнуто Україною до сьогодні.     

Попри війну в Україні було досягнуто більшого поступу в реалізації інституційних і законодавчих заходів у боротьбі з корупцією, ніж у інших країнах Східного партнерства. Про те, що корупція у великих і малих масштабах ще не подолана, говорить велика кількість випадків, що розслідуються антикорупційними відомствами. У разі, якщо зараз будуть покращені закони про боротьбу з корупцією, зміцнені незалежні органи, що ведуть боротьбу з корупцією, будуть прийматися та використовуватися відповідні закони, то це піде на користь країні та її громадянам. Обмеження влади та махінацій олігархів залишається таким же необхідним, як це знову й знову вимагалося шість років тому на Майдані. Втім, останніми днями я чула чимало висловлювань про те, що мало запроваджувати справи лише проти частини олігархів, у той час як інші в Раді та на Банковій знову опинилися при владі. Правова держава та незалежні суди, прозорість і парламентський контроль повинні прийти на зміну взаємним кампаніям з метою помститися одне одному.

Під час Київського Діалогу ми будемо обговорювати багато реформ. Я рада, що дехто з нових народних депутатів із різних фракцій братиме участь у діалогах з журналістами та представниками громадянського суспільства України та Німеччини. Через 25 років депутатської діяльності я завершила цю роботу. Я велика шанувальниця представницької демократії та сильного парламенту. Оскільки я знаю, як повільно відбувалася інколи законодавча робота під час минулого скликання, я розумію, що багато українців хочуть, щоб нарешті щось зрушило з місця і турборежим приніс якісь результати. Я вважаю, що не можна виплеснути дитину разом із водою. Україні потрібне не повернення до президента, який керує геть усім, а сильний парламент, у якому громадяни справді знайдуть представлення свої інтересів. Не існує свободи і демократії без сильного парламенту, якому довіряють громадяни. Я сподіваюся, що 15-й Київський Діалог сприятиме висвітленню можливостей сильної представницької демократії.

 

Go back