Велика війна змінила життя мільйонів людей. Їм довелося покинути рідні домівки, улюблену роботу та усталені звички і переїхати у невідомість. Для багатьох евакуація не стала приводом опустити руки: у нових обставинах переселенки активно волонтерять, починають власну справу та випробовують свої сили у місцевому самоврядуванні. Одна з них - Ксенія Клейнос з нашої мережі та випускниця нашої літньої школи. Окрім культурних ініціатив, вона відкрила у Львові кав'ярню "Дзендзик", яку часто відвідують евакуйовані.
Автор: Олена Лаущенко, Стаття вперше з'явилася на Evacuation.City
Редакція "Евакуація.Сity" поспілкувалася з переселенками, які своїми діями змінюють громаду, куди приїхали через велику війну, і розповідає про можливості, доступні для евакуйованих.
Громади в умовно безпечних областях України почали приймати евакуйованих з перших днів великої війни. Подекуди приїзд новоприбулих створював навантаження на містечка, де кількість мешканців за лічені дні зростала у десятки разів, але частіше – об'єднував людей у спонтанній допомозі конкретній людині чи системному волонтерстві.
Втім, переселенці та переселенки, які рятуються від війни на новому місці, можуть стати для громади неабияким ресурсом і стимулювати її по-новому досліджувати свої потреби, впевнена експертка «Центру "Жіночі перспективи"» Наталія Мякушко.
Наталія Мякушко;
У липні 2022 року громадська організація ініціювала масштабну кампанію "Адвокаційна підтримка внутрішньо переміщених жінок у західних областях України".
Головною метою проєкту було створити ініціативні групи жінок у громадах і виростити лідерок у різних ОТГ. Для цього переселенок, які через війну переїхали до Львівської, Тернопільської, Хмельницької та Рівненської областей, навчали:
"На прикладі цих громад ми побачили: більшість жінок думають про те, щоб залишитися на новому місці. Багато з них до переїзду були активними, мали бізнес, реалізовувалися у інший спосіб. Жінки готові ставати лідерками й у нових обставинах, але часто не знають, з чого почати. Ми допомагаємо переселенкам скласти план дій, поспілкуватися з владою та реалізувати свою ідею", – пояснює Наталія Мякушко.
Експертка виділяє такі можливості, які можуть допомогти жінкам адаптуватися у нових обставинах:
Ради ВПО та активне лідерство у місцевому самоврядуванні;
Жінки, які мають чи лише здобувають досвід в управлінні, можуть долучитися до Рад ВПО у своєму населеному пункті. Зараз у багатьох областях створюють дорадчі органи місцевої влади, які захищатимуть права переселенців та переселенок у громаді.
Так, відповідно до консультацій з Радою ВПО місцева влада ухвалюватиме рішення з огляду на потреби евакуйованих, а переселенці та переселенки зможуть говорити про своє становище безпосередньо із посадовцями.
У травні минулого року Національне агентство з питань державної служби спростило процедуру вступу на державну службу у період дії воєнного стану. Тож тепер евакуйовані можуть працювати в органах місцевого самоврядування без конкурсного відбору.
перекваліфікація;
Часто Державні центри зайнятості пропонують переселенкам здобути нову професію або пройти курс підвищення кваліфікації. Для цього можна скористатися ваучером, який надає Служба.
Багатьох жінок цікавить лідерство у громадах;
Водночас не для всіх жінок така пропозиція актуальна, каже Наталія Мякушко. Хтось продовжує працювати дистанційно, хтось може знайти роботу відповідно до кваліфікації самостійно, незначному відсотку переселенок вдалося отримати кращу посаду, ніж раніше.
діяльність у громадських організаціях чи фондах;
Багатьох жінок, які брали участь у тренінгах «Центру “Жіночі перспективи”» зацікавила громадська активність та участь у житті свого містечка. У деяких громадах вдалося активізувати фонди, які вже існують, але досі не були діяльними, або створити нові спільноти.
"Ми почали вчитися писати грантові проєкти. Це важкий процес, бо ці жінки цього ніколи не робили. Ми пишемо велику кількість заявок і подаємо, навіть якщо вони не досконалі. Лише на своїх помилках можна чогось навчитися, тож експертки лише підказують, а не роблять роботу за когось. Часткове фінансування на проєкти виділяє місцева влада, це дуже підтримує жінок, які готові діяти", – пояснює експертка.
соціальне підприємництво та волонтерство;
У 2016 році для переселенців та переселенок громадська організація створила соціальне підприємство "Рукомисли". Там можна було навчитися технікам хендмейду та різним ремеслам, а готові вироби – продати. Через пандемію майстерню довелося закрити, але ідея відповідального підприємництва може бути корисна для багатьох громад.
"Ми думали про бізнеси жінок, які зараз працюють як волонтерські кухні. У кожній громаді є не по одній такій ініціативі, де сушать борщі чи виготовляють батончики. Коли ми переможемо, цю ідею можна буде трансформувати, а зараз відпрацьовувати різні стратегії і розвиватися", – каже Наталія Мякушко.
На тренінгах організації жінки можуть пропрацювати свої ідеї і знайти однодумців, які теж хочуть розвивати проєкти у своєму містечку.
Подекуди жінки поки не розуміють. що можуть дати новій громаді;
На жаль, подекуди жінки поки не розуміють, що можуть дати новій громаді, додає експертка. Частина переселенок все ще потребують психологічної підтримки, а громадську активність сприймають як додаткове навантаження і у без того непростий час.
"Люди почуваються дуже по-різному. Якщо у деяких громадах ми вже говоримо з жінками про лідерство, емоційну зрілість для жінок-активісток та нові проєкти, то там, де жінкам все ще важко адаптуватися, більше звертаємо увагу на загальний психологічний стан. З кожною громадою працюють відповідно до потреб конкретних жінок", – пояснює Наталія Мякушко.
З кожним етапом дослідження жінки заявляють про більшу готовність бути активними, ніж раніше, додає Наталія. А проєкти, які вже збираються реалізувати переселенки, служитимуть на користь ОТГ й після повномасштабного вторгнення.
Досвід допомагає реалізовувати проєкти у новій громаді
Евакуйовані потребують не лише базової гуманітарної допомоги на новому місці, а й розуміння та підтримки від влади та мешканців, каже Рита Бойко. До повномасштабної війни вона жила на Херсонщині: була директоркою школи та працювала в органах місцевої влади Асканії-Нової.
Після того, як рідний регіон окупували, жінка з молодшим сином змушена була евакуюватися.
"Мій чоловік військовий, старший син проходив строкову службу, а я керувала школою, тож залишатися в місті було небезпечно. Ми не стали чекати, поки по нас прийдуть. За виїзд з рідного міста та дорогу до Дніпра довелося заплатити близько 24 тисяч гривень. Я дуже завдячую цим людям, які вивезли нас через близько 30 російських блокпостів, і готова була заплатити навіть більше", – згадує Рита.
Спочатку родина виїхала до Кракова, але вже згодом Рита почала думати про повернення в Україну, щоб бути ближче до рідних. Завдяки давньому знайомству з головою Копичинецької громади на Тернопільщині знайшла роботу у гуманітарному штабі і нещодавно очолила Раду ВПО, яка діє у регіоні.
Рита Бойко;
Багато проєктів, які тепер хочуть втілити мешканці ОТГ, Рита колись реалізовувала на Херсонщині. Відтак може підказати, як краще втілити ті чи ті ідеї. Завдяки порадам посадовиці місцевий ліцей виграв можливість взяти участь у молодіжному культурному обміні Україна – Литва:
"Ми двічі брали участь у цьому проєкті зі школами на Херсонщині. Я допомогла ліцею написати грантову заявку і ми вже готуємося до обмінів у вересні. Намагаємося реалізовувати різні ініціативи, узгоджуємо дії з владою, щоб реалізувати ідеї мешканців".
Рита разом із колегами у Копичинецькій громаді;
Крім того, управлінський та освітянський досвід жінки може бути корисним для розвитку Копичинецької громади у інших сферах. Гуманітарний напрямок, над яким тепер працює Рита, охоплює безліч сфер, тож роботи на новому місці вдосталь:
"Розумію, що жодна громада не досягала успіху лише завдяки школам та садочкам. Але завдяки роботі освітніх закладів, жінки та чоловіки мають вдосталь часу, щоб працювати, розвивати власну справу. А завдяки цьому громада може зміцнюватися".
Здобуті в евакуації знання знадобляться після деокупації рідної Луганщини
Марина Ковальова лише здобуває управлінський досвід у самоврядуванні. У Білогородській громаді на Київщині вона створила громадську організацію "Офіс жіночої адаптації" та активно співпрацює із місцевим відділом соціального захисту населення.
Втратити дім їй довелося двічі: у 2014 році жінка переїхала з Луганська до Сєверодонецька. Тоді через війну родина втратила частину бізнесу, адже партнери-співвласники виїхали до росії.
"Адаптовуватися тоді було простіше. Магазин у Сєверодонецьку, на щастя, був повністю у нашій власності, тому на цій базі ми будували свою роботу заново. Завдяки знайомим ми три роки безкоштовно жили у помешканні і до минулого року повністю інтегрувалися у новому місті", – пояснює Марина.
Вдруге родина евакуювалася до Дніпра, а через три місяці переїхала на Київщину, де живе старша донька Ковальових.
Марина лише здобуває досвід в громадському секторі;
На новому місці Марина спочатку влаштувалася на розподільчий склад однієї з торгових мереж і паралельно відвідувала форуми лідерства, курси із написання грантових проєктів та роботи у громаді. Хапалася за будь-яку можливість, пов'язану із активізмом, і началася майже цілодобово.
"Я розумію, як це – втратити дім і на новому місці будувати життя заново, відновлювати документи, шукати житло, роботу, школу, лікарню…Тож запропонувала свою допомогу керівництву громади і поки що працюю там як позаштатна інспекторка відділу соціального захисту", – пояснює Марина.
Тепер у співдії із департаментами сільської територіальної громади вона планує:
"На прикладі Білгородської громади я хочу навчитися, як діяти на державній службі, щоб згодом застосовувати цей досвід на рідній Луганщині. Вірю, що після деокупації у нас буде багато роботи і досвід інших регіонів України буде корисним як ніколи", – ділиться Марина Ковальова.
Гідно заробляти і працювати для своїх
Активність – це складова характеру і її складно утихомирити, з посмішкою розповідає Вікторія Бобринок. Зараз вона очолює прихисток "Безпечне місце" на Львівщині, а до 24 лютого працювала директоркою школи у тимчасово окупованому Токмаку на Запоріжжі.
Коли до міста зайшли російські військові, більшість вчителів, з якими працювала Вікторія, за її словами, стали колаборантами. Жінка важко сприйняла таку позицію колишніх колег, до останнього не вірила, що колектив "посипався", вмовляла ще раз подумати про вибір. Але зрештою навчальний заклад перейшов "на простій", будівлю для своїх потреб захопила окупаційна влада.
Під час виїзду з міста Вікторія вимушена була пройти російську фільтрацію та кілька разів змінити місце проживання, поки приїхала у Львів. Одразу пішла до місцевої школи, сподіваючись знайти роботу відповідно до кваліфікації. Але навесні вакансій у школі було обмаль і Вікторії запропонували хіба що підмінити секретарку, у якої незабаром мала початися декретна відпустка.
"Я розумію, як це – втратити дім і на новому місці будувати життя заново, відновлювати документи, шукати житло, роботу, школу, лікарню…Тож запропонувала свою допомогу керівництву громади і поки що працюю там як позаштатна інспекторка відділу соціального захисту", – пояснює Марина.
Тепер у співдії із департаментами сільської територіальної громади вона планує:
"На прикладі Білгородської громади я хочу навчитися, як діяти на державній службі, щоб згодом застосовувати цей досвід на рідній Луганщині. Вірю, що після деокупації у нас буде багато роботи і досвід інших регіонів України буде корисним як ніколи", – ділиться Марина Ковальова.
Вікторія Бобринок очолює прихисток "Безпечне місце";
"Я знала роботу, бо сама писала накази, адаптуватися було легко. От тільки, на жаль, оплата праці не відповідає витратам великого міста. Я пропрацювала до наступної осені і зрозуміла, що треба допомагати своїм. Почала звертатися до громадських організацій і знайшла "Альянс громадського здоров'я", де думали про ідею шелтеру для евакуйованих. Мій запит зрезонував благодійникам і ми почали співпрацю", – пояснює Вікторія Бобринок.
Додає, робота у "Безпечному місці" дозволяє і гідно заробляти на життя, і допомагати своїм. За час існування шелтеру вдалося прийняти кілька сотень евакуйованих. Команду створили з переселенців, які самі переїхали до Львова через повномасштабну війну. Тож у прихистку знають потреби переселенців і відповідно до цього коригують перелік послуг, які можна там отримати.
Прихисток забезпечує людей у кризових потребах і водночас творить спільноту людей, які опинилися у схожих життєвих обставинах. Брак спілкування – одна з проблем, з якою зіштовхуються переселенки та переселенці на новому місці, пояснює Вікторія Бобринок.
Вікторія хоче працювати для своїх;
"Багатьом хочеться розповісти про своє становище, cвої почуття, але не лише психологу. Хочеться спілкуватися з людиною, яка пережила схожі моменти, яка зможе провідчувати біль від втрати минулого життя, зрозуміти як це, коли немає зв'язку із рідними в окупації, коли в домі живуть російські військові і все знищено…".
Щоб об'єднати токмачан, які через війну переїхали до Львова, Вікторія створила неформальну спільноту "Токмак у Львові" у соцмережах. Там не лише діляться можливостями, які доступні для ВПО у місті, а й організовують зустрічі, спільні походи у театр чи на екскурсію, інколи просто чаюють разом.
Однак лише на роботі у шелтері жінка не планує зупинятися. Зізнається, не може сидіти склавши руки, тому вже розробляє ідею простору для поранених військових та цивільних. Для цього планує заручитися підтримкою місцевої влади, благодійників та львівського центру протезування Unbroken.
Адаптовуватися у громаді допомагають спільні зустрічі та творчість
Переселенкам важливо розповідати історії своїх втрат через росію, каже Ксенія Клейнос. Щоб об'єднати мешканців рідного Бердянська, які опинилися в евакуації, вона створила спільноту "Ми – Бердянськ". Одне із основних завдань організації – об'єднати творчі воркшопи та психотерапію, аби допомогти переселенцям адаптуватися у нових обставинах.
"На заняття приходять переважно жінки. Ми робимо арт-роботи, працюємо здебільшого онлайн, щоб люди могли почуватися залученими, де б не були зараз. Ми створювали документальну театральну виставу у zoom, де кожна жінка могла поділитися своєю історією", – пояснює Ксенія.
Крім того, у Львові вона відкрила кав'ярню "Дзендзик", куди часто заходять евакуйовані. Почала свою справу завдяки програмі малих грантів від Дія.Бізнес. Отримати фінансування допоміг попередній досвід: на Приазов'ї Ксенія з 2016 року і до великої війни організовувала події у антикафе "Час є". Будь-хто з бердянців міг прийти до простору з ідеєю фестивалю чи майстер-класу і отримати допомогу у підготовці, каже Ксенія. Завдяки цьому кафе отримало популярність і любов багатьох бердянців.
Ксенія Клейнос;
"Ми малювали мурали у Бердянську, привезли до міста харківського художника Гамлета Зіньківського, озвучували картини Бердянського художнього музею і робили саундизайн для виставки. Потім представляли цю колекцію для людей із порушенням зору", – це лише те, що Ксенії вдалося реалізувати незадовго до вторгнення.
У перший день великої війни антикафе перестало працювати, а родина Ксенії переїхала у селище поблизу Бердянська, де прожила близько 40 днів, і врешті евакуювалася до Львова.
Починати бізнес у незнайомому місті було складно, подекуди на кілька днів міг охопити ступор, зізнається жінка. Але зрештою кав'ярня стала популярним місцем, зокрема серед переселенок. Тепер там зустрічаються колишні сусіди і давні друзі, знайомляться ті, хто виїхав з Бердянська ще до окупації і вже під час великої війни.
Ксенія об'єднує переселенців у Львові;
"Спільний контекст дуже важливий. Людям з твого міста не потрібно пояснювати, що таке Азмол (район Бердянська – ред.), що зараз відбувається в місті. Це надихає і дає енергію рухатися далі", – каже Ксенія.
Такі зв'язки допоможуть переселенцям і в подальшому, після деокупації України, переконана жінка. Не потрібно буде заново об'єднуватися, щоб відбудовувати зруйноване місто.