Ребекка Хармс – екс-голова фракції Зелених
«Ні» Берліна постачанню зброї для України не дивує; німців лякає стримування Росії військовими засобами. Але те, що брехня Путіна знаходить дедалі більше відлуння навіть у Німеччині, заходить занадто далеко, вважає колишня політикиня партії Зелених Ребекка Гармс.
Багато років Німеччина потужно підтримувала Україну.
Хто пам’ятає початок роботи організації «Діти Чорнобиля», може тільки дивуватися всьому тому, що було розбудовано. Економіка, культура, наука, освіта, екологія, енергетика, – навряд чи є хоча б одна сфера, яка б не отримала підтримки з боку Німеччини.
Починаючи з 2014 р., з Майдану, з початком окупації Криму й війни проти України ця співпраця постійно посилювалася. І українське громадянське суспільство, і політики в столиці Києві й регіонах могли розраховувати на підтримку з Брюсселя, і передусім з Берліна, в ті складні часи, коли попри війну потрібно було просувати амбітні реформи.
В той час як колишня федеральна канцлерка Анґела Меркель в Європейській раді докладала зусиль до того, щоб не розвалилася підтримка санкцій проти Росії, багато німецьких політиків, дипломатів, чиновників, експертів зі сфери юстиції та охорони здоров’я, Служба технічної допомоги, митці й мисткині, а також представники німецького громадянського суспільства активно працювали в Україні й підтримували її в Німеччині.
Надається допомога пораненим солдатам, дітям-сиротам і внутрішньо переміщеним особам. У боротьбі з корупцією, у сприянні децентралізації або у структурному переході вугільних регіонів Німеччина є одним з найважливіших і надійних партнерів українців.
Не є таємницею, що існують і аспекти, які ці відносини обтяжують.
Вони живляться з розчарування від Мінських угод, скептичного ставлення Німеччини до вступу України в ЄС, вето на вступ України до НАТО, наполягання на Північному потоці 2 й віри в надійність Владіміра Путіна.
І навпаки, українські уряди й президенти не завжди додержувалися домовленостей. Затримки у провадженні судової реформи це показово підтверджують. Попри все німецько-українські відносини дедалі покращувалися.
І нинішні часи мусять наново продемонструвати, наскільки міцними вони є.
Україна відчуває себе в оточенні через наймасштабніше стягування військ з кінця холодної війни. Стягування військ, яке ставить під загрозу Україну й шантажує Захід. Це стає тягарем і для нового Федерального уряду Німеччини, який все ще шукає спільні відповіді на старі запитання до Німеччини в міжнародних кризах.
Бажання знайти політичні рішення шляхом дипломатії та переговорів всюди стоїть на передньому плані. В цьому немає нічого неправильного або неочікуваного.
Але прірва між цим бажанням і дійсністю зростає, адже в Німеччині навіть у ситуації гострої конфронтації занадто сильно зважають на Росію.
Вимоги Путіна, які він підсилює більш ніж 100 000 військових і гігантським арсеналом зброї, суперечать міжнародному праву, порядку й нормам, на яких базується мир в Європі.
Кремль і його ЗМІ сфабрикували сценарій оточення та агресії з боку НАТО. Вони вигадують фантасмагорії загрози для Росії, яка походить від України й Заходу. Це – велика брехня про «ворогів Росії», за допомогою якої Путін намагається знову стабілізувати своє царювання.
Небезпечно й те, що ця брехня і цей шантаж військовою силою досягають ефекту в Німеччині. Той, хто пропонує фінляндизаціюУкраїни, ставить під сумнів політику відкритих дверей або членство існуючих союзників у НАТО, виправдовує агресію Путіна.
Ганебно, коли українцям і вже навіть країнам Балтії дорікають, що в НАТО вони шукають захисту від агресії або вже знайшли його.
Скільки ж разів можна повторювати, що саме Путін брязкає зброєю і що ані Україна, ані НАТО Росії не погрожували.
«Якщо хочемо вести переговори з Росією та досягти миру, не можна поставляти Україні зброї». Ця позиція стає мейнстрімом в Німеччині, і вона ображає не тільки українців. У Вашингтоні, Таллінні, Гаазі, Лондоні, Парижі й Варшаві це сприймається як знущання.
Всі звикли до «Ні» Берліна постачанню зброї. Проте коли з Берліна ретранслюється путінська антиукраїнська пропаганда, тому що німців лякає стримування Росії військовими засобами, то це заходить занадто далеко.
Хто відвідував військових на фронті на Сході України або лікарні для жертв обстрілів і мін, ті знають, наскільки важливими є і каски, і спеціальні госпіталі, які нині постачаються з Німеччини. Загально відомо, що касок в наявності є набагато менше, ніж їх потрібно. І в Німеччині треба далі дискутувати про те, чи все має залишатися так, як є, але не як про альтернативу міжнародним дипломатичним переговорам, а як про частину спільної стратегії Заходу щодо Росії та як про солідарність з Україною.
До інструментів стримування належать також і санкції в разі нового нападу Росії на Україну, які, слід сподіватися, не тільки багато обговорюються, але й добре готуються.
Дієві економічні санкції чогось коштують, вони мають свою ціну також і для тих, хто їх впроваджує.
Введення в експлуатацію Північного потоку 2 є неприйнятним навіть без нової агресії з боку Росії, і Берлін має нарешті це визнати, тим більш, що Вашингтон відмовився впроваджувати санкції проти союзників.
У Німеччині повинні зрозуміти, що за німецької допомоги і обидвома трубопроводами Північного потоку було створено кращі передумови для подальшої агресії проти України. Через бажання Путіна використовувати сировину як інструмент політики й ескалації ми повинні розглядати енергозабезпечення Німеччини та Європи як єдине ціле й знаходити для його убезпечення нові засоби. Для підвищення дієвості санкцій треба також залучити до них енергетичну й сировинну галузі.
Під час окупації частини територій Молдови й Грузії, а потім і України завжди знову й знову йшлося про території та окупацію. Попри те питання географічного розширення не є вирішальними.
Надзвичайний прорив України, яка протистоїть війні й бореться з усіма проблемами молодої демократії, має свою привабливість. Ця воля до свободи заражає інших та підриває не тільки владу Александра Лукашенка в Білорусі, але й владу в абсолютно автократичній системі Путіна.
У Білорусі зараз багато політв’язнів. Росія законом закріпила за опозиціонерами й критиками Путіна статус ворогів держави. Когось переслідували, когось ізолювали у в’язниці, а когось і вбили. Це зростання терору всередині країн і сили, якими погрожують Україні, є двома сторонами однієї медалі.
Вже вісім років українці страждають від запеклої боротьби Путіна з тріщинами в його системі. І багато хто з них дивиться нині на Німеччину, м’яко кажучи, з розчаруванням. Країна, яка так багато зробила для прориву України, не тільки відмовляє у бажанні отримати зброю для оборони. Вона дозволяє собі сумніватися в українському курсі на Захід, в її бажанні належати до тих самих союзів й альянсів, що і Німеччина.
Воля захищати цей шлях розглядається в Німеччині навіть як загроза.
Виклики на тлі кризи з Росією є великими. І подолати їх можна лише в тому випадку, якщо Захід збереже єдність. Існування двох столів переговорів і багато човникової дипломатії не зашкодять, якщо оцінка ситуації та цілі переговорів збігаються.
Якщо Німеччина і надалі хоче переконливо відігравати роль лідера, їй потрібна не тільки готовність Росії до переговорів, але й довіра всіх союзників і передусім України. Гнітить той факт, що так багато з того, що було створено й розбудовано між Києвом і Берліном, наразі хитається.
Ребекка Хармс – Голова фракції Зелених/Європейського вільного альянсу в Європарламенті (2004-2019)
Текст був вперше опублікований 31.01.2022 на сайті ThePioneer