Зелений туризм поблизу Диканьки: Як розвиваються гоголівські місця Полтавщини

Кочубеївські дуби у Диканці

Майже двісті років тому це місце прославив Микола Гоголь, а зараз тут створюють еко-ініціативи та катаються на лижах. Про те, як Диканька намагається поєднати літературну спадщину та тенденції сучасності, в нашому репортажі.

Бути у Диканьці і не побачити вікові Кочубеївські дуби означає: «Місію провалено». Бо ж на всю Україну таких 800-річних красенів лишилося небагато. Тож місцеві мешканці своєю пам’яткою природи неабияк пишаються. Аби подивитися на дуби, треба пройти кількасот метрів темною і прохолодною лісовою стежкою на південній околиці Диканьки. Кочубеївські дуби постають перед очима зненацька, на галявині, вишикувані в рядок один за одним. Вони на кілька метрів височіють над навколишніми деревами і сягають понад 20 метрів. Колись вони були частиною прадавньої дубової алеї, що вела до маєтку місцевих магнатів. Але зараз від неї лишилося всього чотири дерева. Одне з них майже повністю сухе, на інших ще буяє листя, але й голих гілок чимало.

Діаметр стовбурів – під два метри. Колись у їхній тіні гуляв маленький Микола Гоголь – майбутній відомий письменник, який своєю творчістю прославив Диканьку на весь світ. Він народився 1809 р. поблизу, у поміщицькій родині, і тут минало його дитинство. Тут спостерігав велич і буяння української природи – ставки, пагорби, діброви, луки, пасіки і сіножаті - що потім так майстерно описав у своїх творах. Любив він бувати і в досі діючій Свято-Троїцькій церкві, де слухав байки старих козаків. І навіть, у 20 років перебравшись у Петербург, Гоголь просив матір ходити до церкви, збирати козацькі перекази та переповідати йому у листах. На цьому підґрунті виросли потім і «Вечори на хуторі біля Диканьки», і чимало інших творів, що так яскраво змальовують самобутність України.

Регіональний ландшафтний парк «Диканський»

Хоч місцем розселення людей ця територія стала ще у VI-V тисячоліттях до н.е., найбільшого розквіту Диканька зазнала при Кочубеях – представниках знаменитого козацько-старшинського роду, знаних вельможах тодішньої Російської імперії. Цей рід володів Диканькою і прилеглими хуторами понад 200 років і зробив її розвиненим аграрним, промисловим та культурним центром.

«Не було б Кочубеїв – можливо, не було б і Гоголя», - так тут говорять.

Нинішня Диканька значно відрізняється від своєї версії двохсотрічної давнини. Нині тут мешкає біля 8000 осіб, а в Диканській громаді, центром якої є селище – близько 17 тисяч. Тут більше не вирощують тонкорунних овець, не будують оранжереї, не займаються виноробством, як при Кочубеях, та й сам маєток не зберігся. Тепер на території громади видобувають природний газ, виробляють соняшникову олію та пухке борошно, працюють комбікормовий, насіннєвий заводи, птахофабрика, а аграрії на тисячах гектарів вирощують кукурудзу, пшеницю, сою і соняшник.

Еко-ініціативи Ірини Черкаської

Ірина Черкаська, директорка регіонального ландшафтного парку «Диканський» та активістка

З директоркою регіонального ландшафтного парку «Диканський» та активісткою Іриною Черкаською зустрічаємося у її царині - серед пахучого лугового різнотрав’я. 30% території громади займає парк. І сама Диканька з навколишніми селами, і двохсотрічний Бузковий гай, і Троянівське водосховище, і Кочубеївські дуби, і Пивоварські ставки, населені Гоголем русалками і водяниками - усі ці природні принади знаходяться у межах РЛП. Унікальність регіонального парку у тому, що він являє собою ніби всю Полтавщину в мініатюрі: є тут і реліктові діброви, і заплавні луки, і степові ділянки, і байраки, і долина річки Ворскла, і давні хутори, і зорані ниви.

47-річна Ірина за освітою – вчителька біології. У ландшафтному парку працює третину свого життя. Потрапила випадково: його тодішній директор не мав відповідного фаху і потребував у штаті когось, хто «відрізняє ромашку від волошки», жартує вона. Спочатку відповідала за напрямок туризму. Перші маршрути прокладала самотужки, на подарованому їй чоловіком мопеді, бо обійти величезний парк пішки виявилося майже нереальним.

Черкаська усвідомила, що реалізувати потрібні для парку проєкти можна вже тепер: залучати грантові кошти, просити про підтримку небайдужих місцевих підприємців, через роботу з дітьми «прокачувати» екосвідомість батьків.

Ірина заснувала громадську організацію «Зелене серце». Її члени – місцеві школярі. Починали з малого: чистили джерела, влаштовували прибирання, проводили тематичні уроки прямо на лісових галявинах. Пізніше навчилися писати грантові заявки – і на отримані кошти вже зробили чимало. Зокрема, облаштували «зелений клас» та екостежку, встановили стенди з інформацією про тварин та рослини в РЛП, будиночки для комах та ін..

Навесні екопатруль – учні Великобудищанської школи - на велосипедах патрулював навколишні ліси, аби запобігти масовому нищенню пролісків. А для збереження Кочубеївих дубів провели акцію «Покажи дуб онукові». Два дерева огородили невисоким дерев’яним парканом. На його дерев’яних дощечках написані прізвища благодійників, які підтримали ініціативу коштами, а виготовляли огорожу місцеві школярі. Це потрібно, аби захистити кореневу систему дерев, адже щороку до них приїздять тисячі людей. І кожен прагне підійти поближче, торкнутися стовбура, через що земля навколо стає занадто твердою, а коріння пошкоджується. Найближчим часом також планують встановити на екостежці орнітологічну вишку, аби привабити у парк бьордвотчерів.

Діяльність «Зеленого серця» вже вийшла за межі парку. Тренінги з енергозбереження і сортування сміття, «Школа лідерства» для активізації місцевої молоді - теж справи цієї ГО. Зараз допомагають молодіжній ініціативній групі отримати фінансування на облаштування у Диканьці громадського простору під відкритим небом: з кінопоказами, лекторієм та ін.

Простір для «зеленого» туризму парку чималий. Розвивати його є одним із завдань, говорить директорка. Задля цього прокладають пішохідні і веломаршрути, влаштовують екскурсії, де вчать відпочивати без шкоди для довкілля.

Також серед задач парку - екологічне просвітництво та охорона і збереження цінних природних територій: від розорювання, вирубки і стихійних сміттєзвалищ. Однак з цим виникають складнощі. Через брак фінансування, дванадцятьма тисячами гектарів опікуються всього 9 працівників замість потрібних на такий обсяг 37. Тож запобігати всім порушенням та наповну використовувати потенціал парку наразі не вдається.

Нині Ірина намітила новий напрямок для дослідження. Каже, частково землі маєтку Гоголів-Яновських, вірогідно, знаходилися у межах сучасної території парку. Їх визначення може стати основою для появи нових туристичних маршрутів, створення театралізованих тематичних екскурсій та інших цікавинок.

"Зелений патруль" з Великобудищанської школи разом з вчителькою біології Тетяною Біляєвою

Близькість до великої Полтави для Диканьки – одночасно і перевага, і виклик. Бо ж сприяє відтоку людей на роботу у місто. В результаті рідне селище вони сприймають лише як місце ночівлі, і про його розвиток мало замислюються. А потім скаржаться, що нічим зайнятися ні молоді, ні дорослим. Тож зараз основна задача - згуртувати й активізувати мешканців, пояснює Олексій Івженко, очільник відділу економічного розвитку та залучення інвестицій Диканської ТГ. Задля цього започаткували конкурс місцевих ініціатив. На нього вже подали 17 проєктів. Голосувати за переможців будуть самі ж мешканці.

Зимовий туризм

Зима в Сорочинському Яру

За межами Полтавщини ще не багато хто знає, що Диканька має туристичний потенціал не тільки влітку. Взимку до гірськолижного комплексу «Сорочин Яр» з’їжджаються любителі активного зимового відпочинку.

«… і місяць, скористувавшись з цієї нагоди, вилетів крізь димар Солошиної хати й плавно здійнявся на небо. Все освітилося. Заметілі наче й не було. Сніг запалав широким срібним полем і весь обсипався кришталевими зорями. Мороз наче потеплів. Юрби парубків і дівчат показалися з мішками. Пісні задзвеніли, і рідко під якою хатою не товпилися колядники.» (Микола Гоголь, «Ніч перед Різдвом»)

Зима в Сорочинському ЯруТакою майже 200 років тому описував зиму на місцевих хуторах письменник. Тепер замість хат з солом’яними стріхами у Сорочиному Яру – кав’ярня та піццерія, а замість колядок звучать вигуки сноубордистів та лижників, що виписують піруети на 400-метрових схилах . Все ж інше – на місці: і широке срібне поле розрівняного ратраками снігу, і кришталеві зорі, і ясний місяць, і цупкий морозець.

Покататися сюди їдуть з різних міст Лівобережної України. Тож для садиб і баз відпочинку біля Диканьки взимку настає другий «високий сезон».

У 1970-х роках ідея створити на рівнинній Полтавщині гірськолижну школу здавалася революційною і незрозумілою. Зимові види спорту тут не розвивалися начебто через «відсутність снігового покрову». Однак зі студентських років закоханий у гірські лижі Георгій Бідний таки зміг знайти підтримку. Готувати спортсменів-гірськолижників було його заповітною мрією. Перші споруди гірськолижної бази у Сорочиному Яру власноруч будували тренери і батьки юних спортсменів. Скоро школа стала однією з провідних в Україні.

У складні для країни 90-ті роки база занепала. Але десять років тому «Сорочин Яр» став приватним – і з тих пір удосконалюється. Зокрема, з’явилося обладнання для створення штучного снігового покриття. Однак для юних спортсменів-гірськолижників тренування на трасах комплексу досі залишаються безкоштовними. Це – соціальний внесок очільника комплексу Георгія Бідного у розвиток цього виду спорту в регіоні.

«Нинішній голова Диканської громади, Сергій Давиденко - теж випускник нашої школи. Йому не потрібно пояснювати, чому гірськолижний спорт повинен розвиватися на Полтавщині, - говорить він. «Знаходимо спільну мову і в земельних питаннях, і при створенні необхідної для відвідувачів інфраструктури. Влада розуміє, що підтримка туристичної, спортивної привабливості – це внесок в економічний розвиток громади. Ми ж, зі свого боку, фінансово допомагаємо при будівництві дитячих та спортивних майданчиків, проводимо безкоштовні тренування для малечі. Важливо, щоб діти росли фізично активними, гартували характер і вірили в себе,» додає Бідний.

Диканська громада створена лише менше року тому. Над стратегією її розвитку зараз працює робоча група з посадовців, підприємців, громадських діячів. І, маючи такий потужний історичний та літературний бекграунд, туризм вважають одним з основних напрямків.

Однак, наголошує Івженко, Диканьці потрібні нові локації. Бо туристи очікують бачити тут більше гоголівщини, ніж збереглося насправді. Наразі шукають фінанси для створення велетенських скульптур з каміння і рослин в образі гоголівських героїв. Планують розвивати містично-подієвий туризм, на кшталт квестів, фестивалів, майстеркласів та пленерів в етносадибах, який змушував би гостей залишатися на кілька днів, а не заїжджати на кілька годин, як це відбувається зараз. На заваді сміливим планам зі збільшення туристичного потоку можуть стати погані дороги та відсутність готелю чи бодай облаштованого кемпінгу.

Ірина Черкаська не планує просто спостерігати: „Часто люди чекають, поки влада щось дасть їм. А ми вирішили показати, що громадськості також чимало по силах. Врешті решт, це – наш край, наша Диканька, і від всіх нас залежить, якими вони будуть, - каже вона.“

Репортаж підготувала: Світлана Варвянська, координаторка та менеджерка з комунікацій Асоціації відкритих міст.

Авторка фото: Альона Литовченко

***

У 2021 році Київський Діалог працює у Полтавській, Тернопільській, Волинській, Запорізькій та Вінницькій областях. В рамках рубрики «Репортаж» ми представляємо цікаві історії розвитку кожної з цих областей.